З метою зупинення розповсюдження коронавірусної інфекції COVID-19 продовжується дія карантинних обмежень встановлених Кабінетом Міністрів України.
Із запровадженням карантину певні суб’єкти господарювання, вимушені обмежити чи призупинити господарську діяльність, відповідно у такими суб’єктів господарювання виникають питання, як бути з працівниками, за умови що їх не можливо забезпечити роботою та при цьому не допустити порушень трудового законодавства.
Сам по собі факт запровадження карантину не може бути підставою звільнення працівників.
В період карантину, чинне законодавство надає можливість роботодавцю використати право на запровадження режиму простою.
Як визначає ст.34 КЗпПУ, простій - це зупинення роботи, викликане відсутністю організаційних або технічних умов, необхідних для виконання роботи, невідворотною силою або іншими обставинами.
У разі простою працівники можуть бути переведені за їх згодою з урахуванням спеціальності і кваліфікації на іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації на весь час простою або на інше підприємство, в установу, організацію, але в тій самій місцевості на строк до одного місяця.
Порядок оплати часу простою визначає ст.113 КЗпПУ, в редакції Закону №540-ІХ від 30.03.2020р.
Так час простою не з вини працівника, в тому числі на період оголошення карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України, оплачується з розрахунку не нижче від двох третин тарифної ставки встановленого працівникові розряду (окладу) та є мінімальною державною гарантією виходячи з зазначеного в ст.12 ЗУ «Про оплату праці».
Водночас час простою не з вини працівника, в тому числі на період оголошення карантину, може бути оплачено і в розмірі середньої заробітної плати, якщо це визначено у Колективному договорі підприємства, установи, організації чи угоді (генеральна, галузева, міжгалузева, територіальна) до сфери дії якої входить даний суб’єкт господарювання.
Час простою не з вини працівника оплачується без проведення доплати до рівня мінімальної заробітної плати.